24 лютого 2022 року восьмирічна російсько–українська війна вступила в новий етап. Відкрита агресія Росії поставила країни світу на роздоріжжі: проявляти солідарність з українським народом, який героїчно бореться за своє життя, і підтримувати його всіма доступними засобами, або мовчати і підтримувати вже існуючі торгівлю та бізнес із Росією. Не можна сказати, що політичні еліти та суспільства всіх держав зайняли єдину позицію з цього приводу, але прикордонні сусіди України та держав Центральноєвропейського регіону – від країн Балтії до Молдови, яким також безпосередньо загрожує російський імперіалізм – зайняли єдину і тверду позицію, підтримуючи Україну. Виняток становить лише Угорщина. Чому це відбувається? У чому причина відмінної політики Будапешту і чи є позиція Угорщини взагалі виправданою?
з Будапешту Міклош Мітровіц
I
Міжнародна політика уряду Угорщини впродовж останніх дванадцяти років (партія «Фідес» перебуває при владі з 2010 року) головним пріоритетом зробила збільшення зовнішньої торгівлі Угорщини. З цієї причини, традиційне Міністерство закордонних справ було перейменовано в Міністерство закордонних справ і торгівлі. З метою розвитку угорського експорту уряд шукає нові ринки для своєї діяльності.
З 2012 року це ефективно реалізовано завдяки політиці «відкриття на Схід», згідно з якою Будапешт стає дедалі ближчим, зокрема, до Росії, Китаю, Казахстану та Азербайджану, а водночас з цим співпраця з Європою, включаючи регіон Центральної Європи, обезцінюється.
Ще одним ключовим елементом зовнішньої політики Будапешта є захист і підтримка угорської національної меншини, яка проживає за кордоном. За останні 30 років це призвело до кількох конфліктів із сусідніми країнами, особливо з Румунією та Словаччиною. Проте останніми роками головною ареною цих зіткнень була Україна. Прийняті українським парламентом у 2017–2020 роках закони про мову та освіту, що різко обмежують використання мов національних меншин, для Будапешта неприйнятні. Міністерство закордонних справ і торгівлі Угорщини слушно і промовисто виступає проти українізації угорських шкіл. Однак невідомо, чи угорський уряд обрав найкраще рішення, коли намагався вирішити проблему силою, вимагаючи від Києва відкликати закон повністю, а не намагаючись «вилучити» угорську меншість із закону чи надати їй особливий статус. Разом з тим, повне скасування закону було неприйнятним для Києва через введення обмеження використання російської мови під час війни, яка триває з 2014 року.
Оскільки влада в Києві була непохитною в цьому питанні, угорська сторона вивела справу на міжнародну арену і через НАТО намагалася тиснути на українців. Таким чином, вона заблокувала спільні переговори між НАТО та Україною. Цей крок не є незвичайним і сам собою не викликає серйозних заперечень, але після 2014 року він збігся з інтересами Росії. На мою думку, уряд Угорщини діяв не за наказом Росії, а намагався захистити інтереси угорців за кордоном, які завжди були одним із головних зовнішньополітичних пріоритетів Будапешту, але зовні це могло трактуватися інакше.
II
Крім того, не будемо забувати ще один аспект цього питання. В останні роки організації угорської громади Закарпаття [Kárpátalja] також зазнали конкретних силових розправ. Взимку 2017 року українські націоналісти (Партія «Свобода» та «Карпатська Січ») організували демонстрацію перед консульством Угорщини в Берегово, а потім закидали будівлю димовими шашками, а на початку 2018 року екстремісти підпалили офіс Товариства угорської культури [Kárpátaljai Magyar Kulturáglis] в Ужгороді. Як виявилося, останній інцидент був російською провокацією.
Таким чином, угорсько–українські відносини погіршилися задовго до нападу Росії 24 лютого 2022 року, а ЗМІ, пов’язані
з урядом Угорщини, зображували українську державу в досить негативному світлі, відповідно до російської наративи. Не дивно, що саме в Угорщині, російська антиукраїнська пропаганда знайшла найбільш благодатний ґрунт. Настільки, що навіть публічні ЗМІ підхопили та посилили ці гасла.
Ще в 2014 році уряд Угорщини зайняв позицію, що «це не наша війна», «ми за мир» і що «ми беремо до уваги інтереси Угорщини». Цю лінію посилювало наївне переконання, що якщо ми визнаємо інтереси Росії, то це не загрожує нашому регіону, і ми зможемо будувати з нею партнерство. Насправді, з 2014 року уряд Угорщини постійно стверджує, що економічні санкції проти Росії не мають великого сенсу, тому виступає проти них.
В час, коли Росія напала на Україну 24 лютого 2022 року, в Угорщині саме тривала виборча кампанія. Війна, звісно, одразу стала головною темою кампанії. З одного боку, проукраїнські опозиційні рухи влада інтерпретувала як розпалювання війни, використовуючи страх угорських громадян перед війною. З іншого боку, правляча партія розпочала словесну війну проти українського президента та посла України в Будапешті, представляючи їх як осіб, котрі намагаються втягнути у війну і Угорщину. У цей період сам прем’єр–міністр зробив кілька суперечливих заяв, які викликали роздратування за кордоном: «ця війна – внутрішня справа слов’ян», «не наш спір» і «велике слов’янське море на схід від нас складається із декількох країн та скількись там народів», це означає, що Будапешт міг би сприйняти повну анексію України. Також було наголошено на відповідальності НАТО і США за початок війни. Ці слова, звісно, були зверненням до власних виборців, але очікувано викликали серйозну реакцію за кордоном, особливо в Польщі та Україні.
III
Після виборів 3 квітня стало зрозуміло, що зовнішньополітичних змін у Будапешті не буде, а міністром закордонних справ і торгівлі залишиться Петер Сіярто. Щоб протидіяти негативному сприйняттю Угорщини в Польщі та Україні, новому президенту Угорщини Каталін Новак та голові парламентського комітету з закордонних справ Жолту Немету було доручено позицію Угорщини зробити більш прийнятною.
Їхнє завдання насправді непросте, адже влада стала в’язнем громадської думки, яку вона сама створила. Таким чином, проросійський і антизахідний наратив уряду за останні дванадцять років повернув значну частину угорського суспільства «на Схід». Сьогодні для проурядових виборців ці східні диктатури є важливішими і навіть більш прийнятними партнерами, ніж будь–яка держава–член ЄС. Ця частина громадської думки має відверто негативне ставлення до США та НАТО, а Україну багато хто бачить як маріонеткову державу Вашингтону. Величезну роль у цьому відіграє пропаганда уряду Угорщини, який, мабуть, не може, а можливо й не хоче змінити це. Тож Новак і Немет намагаються засудити агресію Путіна, діючи проти власної громадської думки та провладної преси, а також довести світові, що Угорщина у цій війні на боці України. Їм важко достовірно стверджувати, що уряд на боці України, тоді як угорський уряд зазвичай на боці Росії в усіх символічних питаннях. Найяскравішим прикладом цього є угорське вето на санкції проти особи патріарха Кирила в той час, коли російська армія обстрілювала святині Української православної церкви (наприклад, Святогірську Лавру).
Як показують актуальні спостереження, не можна очікувати такої ж солідарності від уряду Угорщини, як це продемонстрували Польща, Литва чи, також, Румунія та Молдова. У створеному владою комунікаційному просторі домінують гасла «ми за мир» та «це не наша війна». Це повністю відповідає чіткій заяві уряду про те, що він не передасть летальну зброю Україні та не дозволить її переміщення своєю територією, у випадку, коли її надсилають інші країни–члени НАТО. Це чергова комунікаційна пастка, в яку загнав себе уряд. Набагато краще звучало б, якби Будапешт сказав: «Ми хотіли би дати Україні зброю, але, на жаль, у нас такої техніки немає». Більше того, це було б правдивим твердженням і, можливо, більш прийнятним.
IV
Тому, зрештою, ви повинні поставити собі запитання: що зробив угорський уряд, аби допомогти Україні у цій війні? Є дві основні сфери, де можна проявити солідарність. По–перше, відкрити кордон для українських біженців, піклуватися про них і сприяти їх виїзду. По–друге, постачати Україні електроенергію та газ.
За перші тижні війни, за офіційними угорськими даними, до Угорщини прибуло 728 тис. біженців, 23 тис. – отримали статус біженця, а 120 тис. – дозвіл на тимчасове проживання. Ці дані чітко свідчать про те, що Угорщина є, передусім, транзитною країною для українців. Причини такого стану можуть бути двоякими: з одного боку, негативні настрої щодо українців, що біженці, очевидно, розуміють, а з іншого –мовні проблеми. Проте, точних даних про кількість угорців на Підкарпатті ми не маємо, хоча б тому, що багато з них уже мали угорські паспорти.
Єдина конкретна допомога, яку надає Україні уряд Угорщини, стосується забезпечення потреб країни в електроенергії та природному газі. План синхронізації української електромережі з європейською системою ENTSO–E розглядався роками, але сценарій передбачав, що це може зайняти щонайменше два роки. Натомість 16 березня позачергово відбулося з’єднання, без серії пробних запусків, враховуючи військову ситуацію та енергетичну безпеку України. Це стало можливим завдяки тому, що частота української системи відповідала європейському стандарту 50 ГГц, але угорська електромережа, з якою українська система була в прямому контакті після синхронізації, все ще була під загрозою. Це не завадило українській електромережі повністю відмовитися і відключитися від російської і білоруської електрики. Як наслідок, Україна з середини травня імпортує електроенергію з Угорщини.
Угорщина також відіграє важливу роль у постачанні природного газу в Україну. З листопада 2015 року Київ не закуповує газ безпосередньо в Росії. Вона має доступ до російського газу через віртуальні поставки, тобто купує газ у європейського продавця, а потім «забирає» його з транзиту з Росії до Європи. Це було неможливо з жовтня 2021 року, коли транспортування російського природного газу територією України припинилося. Таким чином, українська економіка може задовольнити щоденну потребу в 50 млн. м3 природного газу із Заходу. Відповідно до українсько–угорської угоди, підписаної на початку 2022 року, Угорщина гарантує Україні 8 млн. м3 на добу (2,9 млрд. м3/рік) газотранспортної потужності до кінця 2023 року (включаючи доступ до LNG–терміналу на хорватському острові Крк через Угорщину).
Однак ця допомога є лише частково солідарною, а фактично це бізнес–операція. З одного боку, синхронізація електромережі справді була пов’язана з ризиками та витратами, але потенційний експорт надавав угорській стороні вихід на український ринок.
З іншого боку, в обмін на гарантію постачання газу угорська сторона має право на транзитні збори, а за угорсько–російським газовим контрактом Угорщина не має права продавати Україні газ, який вона купує у росіян.
Підсумовуючи, Угорщина досі не зазнала жодних реальних втрат у війні за Україну. Ні влада, ні здомінована нею частина громадської думки, не висловлюють солідарності з боротьбою українського народу за свободу і не готові підтримувати її в майбутньому. Допуск біженців до країни, точніше, пропуск, не був серйозною проблемою для угорської економіки чи тягарем для суспільства. З іншого боку, роль у забезпеченні постачання енергоносіїв в Україну може бути виправдана економічними міркуваннями, хоча наразі вона, безсумнівно, незамінна для України. Угорська держава не могла б, навіть якби хотіла, забезпечити Україну зброєю у значних кількостях, бо її просто не має (вона вже продала, наприклад, танки Т–72 до Іраку). І нові санкції проти Росії, особливо ті, що стосуються постачання енергоносіїв до Угорщини, звичайно, не те, за що Будапешт проголосує за власним бажанням. Ми були свідками цього під час переговорів щодо шостого пакету санкцій проти Росії.
