Спочатку світ, охоплений безмежним здивуванням, затамував подих від того, що посеред Європи у 21-му столітті спалахнула повномасштабна війна. Потім почав засуджувати російського агресора, не визнаючи його дій. Російську культуру, одну з небагатьох надбань, яку ця нація дарувала світові протягом багатьох поколінь, також було піддано осуду.
Польські заклади культури на знак протесту зняли з білбордів твори великих російських митців. Окремі поціновувачі російської творчості залишилися зі своїми моральними дилемами.
Опір російській агресії був масовим. Росія вторглася на територію іншої країни, розпочавши регулярні бойові дії. Зі східного кордону Польщі надходили жахливі повідомлення про порушення Росією загальноприйнятих правил ведення війни. І не дивно, що багато людей хотіли якимось чином вплинути на розвиток подій, які набували все більш жахливого характеру. Чимало бізнесменів, кінопродюсерів та сучасних письменників вирішили покинути російський ринок.
Все, що пов’язано з Росією, почало викликати у багатьох людей обурення. Це торкнулося і культури. Тому, на знак протесту було усунуто з репертуарів твори великих російських композиторів і письменників. Міністерство культури Польщі надало офіційну рекомендацію керівникам закладів культури не просувати російських артистів після початку агресії Росії проти України, але залишило за ними право прийняття остаточного рішення. У міністерстві заявили, що в нинішній ситуації немає місця для будь–якої співпраці з представниками російського режиму. А російські артисти, які не висловилися чіткої позиції проти агресії РФ не повинні бути гостями на польських сценах.
В цілому директори враховували рекомендації міністерства. Чи це була покірність, чи внутрішнє переконання, чи страх перед ймовірними протестами, чи, можливо, все це разом? – ми не знаємо. Але я особисто відчула, що ці рішення були очікуваними й правильними. Що ж можуть зробити звичайні люди, щоб протистояти злочинній ідеології? Як вони проявляють свою незгоду з тим, що відбувається? Це символічна акція, і її слід сприймати лише як таку, що заняла певну позицію на знак протесту проти дій Росії. Ніщо не заважає нам слухати вдома російську музику, читати російську літературу, якщо ми відчуваємо в цьому потребу і ми відчуваємо насолоду від російської культури.
У кожного з нас може бути дещо інший погляд, інше сприйняття, інший підхід. Є ті, хто критикує вилучення з репертуару творів Петра Чайковського чи Сергія Рахманінова, задаючись питанням про те, як вони пов’язані з Путіним і сучасною Росією. Особливу дискусію викликало зняття балету «Лускунчик» з репертуару театрів країни. Культовий балет, що для багатьох сімей є растиною різдвяних традицій. У публічному просторі лунали заяви про те, що абсурдно відвертатися, наприклад, від творчості Дмитра Шостаковича, який сам був жертвою сталінського режиму. Однак, обмежене користування культурним надбанням агресора не видається якоюсь надзвичайною жертвою, тим більше, що світові культурні досягнення здатні повноцінно заповнити цю прогалину.
Нинішня ситуація на Сході глибоко зачепила мене. Російська культура протягом багатьох років була особисто мені надзвичайно близька. Я була в Росії, побувала в різних її куточках, маю багато російських друзів. Я закохалася в країну і людей, які там живуть. Згадую вислів: «Розумом Росію не зрозуміти…». Підписуюсь під цією заявою обома руками. Важко раціонально пояснити, яка сила потягнула мене в цей регіон.
Самі росіяни були здивовані, що я вважала за краще поїхати до Сибіру, а не до Італії чи Греції. Що я шукала на Сході? Чому мені було так комфортно в місцевій «глибинці», чи провінції? Чому похмурі багатоповерхівки, які відштовхують інших, викликали у мене гарні емоції? Чому обшарпаний, обдертий, убогий фанерний бар на краю світу, де молода дівчина співала під фонограму караоке в спробі доторкнутися до чогось прекраснішого, ніж реальність, в якій вона жила, дотепер викликає у мене розчулення і біль у серці? У моїй пам’яті є ціла низка подібних образів, які зворушили мене до глибини.
Звичайно, це не було сліпе захоплення, багато чого мене дратувало. В основному – це підхід до влади, до Сталіна, до історії, в тому числі воєнної та повоєнної. Я намагалася донести нашу, польську, точку зору, зрозуміти меседж іншої сторони. І якщо в історичному просторі порозумітися було складно, то на рівні міжлюдських контактів, без тягаря історії, ми розуміли один одного без слів. Але що з цим почуттям робити в ситуації, подібній до нинішньої? Знищити та забути. Це була перша, дуже сильна реакція. Відкинути те, що було. Позбутися усіх сентиментів. Чим сильніша прив’язаність, тим більше розчарування та біль.
Однак мої думки не мають нічого спільного зі стражданнями самих українців, які пов’язані з Росією спільною культурою, минулим і навіть кровними тенетами. Для них удар був у стократ сильніший. Я б сказала навіть жорстокіший… Нещодавно я розмовляла зі знайомими українськими жінками про російське кіно. Вони розповіли, що більше не дивляться сучасний кінематограф, а тільки радянське кіно. Вони з ним виросли, воно в них глибоко пустило коріння. Почали згадувати, цитувати фрагменти культових фільмів, співати пісні. Це їхнє дитинство та юність. Як і тих, що стоять по інший бік барикад. Як вони мають це розділити? Як вони мають з цим справитись? Як пояснювати? Як вбити сентименти? Це проблеми, які складно вирішити та усвідомити. Якщо я не можу впоратися з цією реальністю, то що говорити про їх дилеми, як і мільйонів інших українців?
У цьому контексті дискусії про те, чи можна буде найближчим часом послухати у філармоніях Модеста Мусоргського або Сергія Рахманінова, не мають великого значення і навіть недоречні. На наших очах розгортається величезна трагедія, яка має багато аспектів, в тому числі й духовних. Безліч невинних жертв, розірвані відносини, зруйновані психіки, спроби придушити й заглушити цей «голос» актами патріотизму і ненависті до агресора. Люди ще довго не оговтаються від цього. Деякі можливо ніколи…
Моніка Борковська – журналістка та поціновувачка мистецтва
