Досліджуючи феномен сучасного українського кіно та його сприйняття в Польщі, важливо враховувати, що проблематика війни широко представлена у творчості кінематографістів цієї країни ще з 2014 року. Дати, яку слід розглядати як символічний початок народження українського кіно як окремого від російськомовного культурного простору явища.
П итання, які саме фактори були важливішими у цьому сплеску незалежності, залишається відкритим. Чи це події пов’язані з ситуацією в Криму та війною на Донбасі, які надихнули кінематографістів на певні теми? А можливо ширші системні трансформації, зокрема, у сфері моделей фінансування вітчизняного кінематографа. Коли український кінематограф переживе черговий напад Росії воєнна тематика буде в ньому ще сильніше представлена. Також 2022 рік показав, що у глибокому розкриттю цих травматичних явищ українські митці не відстають. Велика заслуга в популяризації українського кіно в Польщі належить акції „Україна! Кінофестиваль”, який організовується з 2016 року за кошти Фонду „Луна Плюс” під керівництвом Беати Бєронської-Лах.
„Плем’я”, „Відблиск” та „Мисливець на оленів”
Ключовою фігурою у цій тенденції, як і для формування згаданих вище тенденцій в цілому, є Валентин Васянович. Васянович вже є майже іконою сучасного українського кіно, і хоча це словосполучення, особливо з огляду на його невеликий доробок, може здатися дещо перебільшеним, неможливо заперечувати його заслуги як режисера, який, у певному сенсі, започаткував українську хвилю в кінематографі. Хоча, він є лише оператором фільму „Плем’я”, який став абсолютно проривною стрічкою з точки зору сприйняття кінематографа наших східних сусідів після 2014 року, але саме використаний ним візуальний ключ визначив остаточний характер цього твору.
Валентин Васянович залишається вірним обраному шляху, і його нові режисерські роботи вражають чіткістю форми, в якій є щось від стилю Ульріха Зайдля. Так само у фільмі „Відблиск”, де сама назва вказує саме на точні, навіть абсурдно скомпоновані симетричні кадри, а також відсилає до випадків з життя головних героїв, які характеризуються асоціаціями, повтореннями, згаданим відблиском. Тривіальні інциденти мають підґрунтя в чомусь значному, що відбулося в недалекому минулому. Разом з попередньою картиною режисера „Атлантида” – „Відблиск” утворює своєрідну військову дилогію.
Однак, якщо той фільм працював на якомусь жанровому рівні у футуристично-апокаліптичному вимірі, і тому реальність там є хоч трохи умовною, то тут Васянович не щадить глядачів, підкреслюючи сюжет правдоподібно показаними тортурами. Часом режисер надто буквальний, а його прийоми спрямовані на те, щоб викликати певну реакцію у глядачів, як, наприклад, у сцені з російською вантажівкою, під маркуванням гуманітарної допомоги для Донбасу, яка приховує пересувний крематорій, що використовується для знищення слідів окупаційного терору.
У фільмі є заряд якоїсь похмурої іронії, що передає реальність, яку ми знаємо з телевізійних репортажів з Бучі. Хоча фільм був знятий у 2021 році. Сюжетно „Відблиск” нагадує „Мисливця на оленів”, оскільки складається з трьох окремих актів. У цьому плані він стає портретом людини, зломленої та приниженої полоном від рук ворога, яка намагається зберегти гідність після пережитого, що поховало всі цінності, які становлять людяність. Просуваючись далі по своєму творчому шляху, Васянович будує свій похмурий темний світ, де немає місця правам людини. У цьому контексті він є унікальним символом українського кінематографа нашої епохи.
„Клондайк” та „Одного разу в Анатолії”
Інший погляд на це ж явище – більш метафоричний, хоча й не позбавлений буквальності – пропонує „Клондайк” Марини Ер Горбач. Сама назва відсилає до жанрового кіно, цього разу до вестернів. Дія фільму розгортається у 2014 році та зображує збиття пасажирського літака „Малайзійських авіаліній” проросійськими терористами. Однак ця трагедія не є стрижнем сюжету фільму, і до того є вільно трактованим приводом для подачі історії. Це, фактично, поле для представлення вигаданої історії подружньої пари, що опинилася під час війни по обидва боки барикад, де доводиться весь час визначатися. Бо війна, в її іманентній біполярності, не терпить проміжних точок зору. Можна було б припустити, що суто з журналістської точки зору це вже застаріла на цей момент картина, але режисер оперує на рівні притчі, надаючи розповіді притчеподібної якості.
Фільм є українсько-турецькою спільною роботою, і турецькість проявляється у візуальних відсиланнях, які використовував Нурі Більге Джейлан у своїй картині „Одного разу в Анатолії”. „Клондайк” вражає своїми розлогими панорамними кадрами, в яких камера повільно охоплює весь український степ, показуючи на передньому плані будинок головних героїв без однієї зі стін та на задньому плані неспокій на довколишніх пагорбах. Мальовничість цих кінематографічних ефектів вражає. Але вони, все ж таки, є дещо вторинними щодо сюжету, хоча і мають своє значення як інструмент обрамлення історії в майже біблійних термінах (на кшталт „Вигнання” Андрія Звягінцева). Темою фільму є не стільки війна, скільки поведінка двох атавістичних елементів перед нею. Чоловічий початок уособлює смерть і руйнування, тоді як жіночий – життя і виживання, що підкреслюється надзвичайно натуралістичною сценою пологів. Оксана Черкашина підіймається до вершин акторського мистецтва і стає уособленням жіночої сили, яка рятує світ, що руйнується.
Як показав наш короткий огляд, в сучасному українському кіно домінує війна, яка, на жаль, і далі буде присутня у майбутніх стрічках. Однак, погляд кіномитців на цю тему є різнобічний і реалізується у вигляді різних жанрових шляхів.
