Війна, яку Україна протягом 8 років веде з різною інтенсивністю з російським агресором, сприяла захоплюючій зміні принципів лідерства нації. Значна частина українських політиків, як центрального, так і місцевого рівня влади, стала на барикади пліч–о–пліч із солдатами та мешканцями України.
24 лютого війна в Україні вступила в нову стадію. Розпочалася чергова, активніша фаза російсько–українського конфлікту, офіційною причиною якої став незаконний заклик представників так званих Донецької та Луганської народних республік про російську військову підтримку. Розпочата в результаті цього агресивна війна є черговим, явним порушенням Москвою міжнародного права, після анексії Криму. Це ще один епізод з дуже довгого списку, який ставить під сумнів положення східного сусіда серед цивілізованих країн.
Всупереч зухвалим заявам, завдяки належній підготовці військових та рішучості всього народу України, російський бліцкриг зруйновано вже на старті. З низки військових цілей, поставлених росіянами перед початком конфлікту, досягнуто лише частину, особливо на Донбасі та в Криму. Одним із пріоритетів Москви було викрадення або фізичне знищення Верховного командувача Збройних сил України – президента Зеленського.
„Мені потрібна амуніція, а не таксі”
– з такими словами, за даними джерела CNN, Зеленський звернувся до представника американського посольства, який запропонував евакуювати його зі столиці, яка тоді була під загрозою вторгнення. Пропозиція була зрозуміла – у воєнний час пріоритетом є збереження безперервного командування та мінімізація загроз, які можуть його порушити. Іноземні представництва інших країн були негайно евакуйовані з обложеного міста, гідним поваги винятком став представник Польщі, посол Ціхоцький та інші члени дипломатичного персоналу.
Рішення президента залишитися в Києві, окрім доказу безсумнівної особистої мужності, стало також результатом холодного підрахунку вигоди і збитків. Російська пропаганда миттєво підхопилаби цю тему, представивши це як втечу можновладців перед лицем неминучої загрози. Не можна виключати, що це мало б рунівний вплив на моральний стан військ, які захищали столицю, а отже, і на хід військових дій. Ризик виправдався. Зеленський, викликаючи серцебиття у своїх охоронців, регулярно публікував фотографії, зокрема, перед адмінбудівлями на вулиці Банковій, відвідував бійців на передовій, піднімаючи дух захисникам та громадянам своєї країни. Український лідер відвідав зруйновані міста та побував на місцях варварських злочинів загарбників, регулярно вимагаючи обіцяних поставок необхідної зброїта боєприпасів.
Рукавички відкладені на полку?
Ще однією особою в російському проскрипційному списку найважливіших українських політиків став мер Києва, колишній боксер Віталій Кличко. Коли після завершення спортивної кар›єри він вирішив піти в політику, помітив, що його популярність — зброя з подвійною дією. Вже на одному з перших передвиборчих мітингів у нього попросили автограф під фотографією боксерських років. Кличко справедливо побоювався: навіть якщо він стане мером столиці, українці завжди дивитимуться на нього крізь призму його спортивних досягнень, а не через політичну програму чи досягнення. Сьогодні ми знаємо, що Кличко виріс до лідера захисту українських цінностей, став одним із символів боротьби за Україну. Будучи мером Києва, з січня 2022 року він тривожно повідомляв про наближення російської агресії, а в самому місті проводив необхідні приготування. Проведені завчасно навчання територіальної самооборони Києва дозволили успішно відбити перші атаки противника, а також мінімізувати втрати внаслідок дії проросійських диверсантів у столиці. Незважаючи на політичні розбіжності, які розділяли їх тоді, адміністрація президента справно співпрацювала з адміністрацією мерії.
Приклад йде зверху
Згідно з описом Олександра Кравчука, під час битви при Бібракте в I столітті, коли здавалося, що римські війська вже оточені, невідомий на той момент у ширшому колі полководець Гай Юлій Цезар, зсів з коня і наказав його забрати. Його поставу наслідували усі офіцери. Це був простий знак для воїнів, але промовистий і втішний: небезпека однакова для всіх, у разі поразки ніхто не врятується втечею, полководець і офіцери розділять долю своїх легіонів.
Під час польської оборонної війни 1939 р., що велася з військами Німеччини на заході та СРСР на сході, коли ворог наближався до Варшави, посли польського парламенту Томаш Арцішевський і Зигмунт Заремба звернулися до командування обороною столиці з пропозицією створити добровольчі оборонні сили. На хвилі ентузіазму створено так звану Робітничу бригаду оборони Варшави, яка, крім інженерних робіт, разом з регулярною армією брала участь в успішних боях, не даючи агресору надто швидко зайняти політичний центр країни.
Подібну позицію протягом останніх місяців демонструє низка діячів українського політичного життя, особливо на місцевому рівні. Вони не тікають, не захищаються імунітетом, не користуються „зв’язками”. Вони часто залишаються на барикадах, показуючи приклад громадянської позиції. Чи можна було очікувати такої постави від політичної еліти України рік, п›ять чи десять років тому? Особливого визнання заслуговують представники руху «Національний Корпус», які створені на підставі добровольчих батальйонів, що воюють на Донбасі від самого початку так званої Антитериростичної операції.
Крім бойових дій на фронті в загонах територіальної оборони – обраних деякими київськими депутатами – вартою наслідування є позиція мерів окупованих міст. Ці політики після захоплення міст, якими вони керують, були інтерновані росіянами або навіть викрадені та утримувані в одиночних камерах. У полоні їх намагалися змусити підписати документи, згідно з якими їх звільняли з посади. Це, звичайно, гротескні спроби легітимізуватиокупаційних чиновників, призначених керувати зруйнованими містами та забезпечення мешканців необхідними елементами першочергових потреб. Натомість вони зазвичай займаються «пограбуванням місцевих підприємств» та стягуванням «податків» з жителів окупованих територій, про що в інтерв’ю Ігорю Ісаєву розповів міський голова Мелітополя Іван Федоров. Він відмовився підписувати будь–які зобов›язання, запропоновані йому викрадачами. Вимушення нічого не вартих свідчень, часто із застосуванням шантажу чи насильства, з метою досягнення короткострокових політичних цілей є частиною давньої російсько–більшовицької традиції, що сягає часів громадянської війни в Росії, кульмінацією якої стали знамениті сталінські показові процеси 1930–х років.
Прогрес, якого Україна досягла у пробудженні національної свідомості та громадянської позиції після Помаранчевої революції, але насамперед після Майдану, є помітним і чітким. Залишається сподіватися, що подібні цінні якості ще не повністю програли з політичною та бізнес–корисливістю представників окремих європейських країн.
