1920 рік. Ще у травні польські та українські війська разом відтіснили більшовиків від Києва. Тим часом уже через три місяці Червона армія стояла в передмісті Варшави. Саме тут, на околицях польської столиці, відбулася Варшавська битва, яка мала бути вирішальною для успіху радянського наступу в Західній Європі та поширенню комуністичної революції на весь континент.
Шостого травня 1920 року Київ приголомшила несподівана новина: «Поляки в Києві! Більшовики втекли!». Для більшості мешканців, цього, в ті часи півмільйонного мегаполісу, могло здатися, що бруківку міста, яке уже три роки страждає від війни, розтопчуть підковані військові чоботи іншої ворожої армії. Ну ось, знову окупація. Божа воля. Якщо не німець чи «білі росіяни» Денікіна або більшовики, то «ляхи». Лише 40 тисяч поляків у Києві переповнювала ейфорія. Чи це можливо, що через більш ніж 260 років Польща сюди повернеться? Їхні надії майже відразу розвіялися, як тільки з’явились «петлюрівці» – вояки Семена Петлюри, лідера Української Народної Республіки.
У столицю України повертався уряд цієї незалежної, з січня 1918 року, держави. Як же так сталося, що поруч із польськими воїнами, головним проспектом Києва – Хрещатиком – як їхні бойові побратими, маршували Січові Стрільці, більшість із яких ще кілька місяців тому воювала в лавах Галицької Армії? Це були сили, які нещадно й вперто боролися з поляками за Львів, Перемишль чи Східну Галичину, де була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка.
Питань було незліченна кількість. Відповідь тільки одна – знову супроти себе стояли Річ Посполита та Москва. Річ Посполита, яка, здавалося б, безповоротно занепала наприкінці XVIII ст., в 1920 р. прагнула відновити своє колишнє значення. Саме тоді, в польській політичній свідомості, Україна із суб’єкта регіональної політики стала її самостійним підметом. Для поляків це був болісний процес, але необхідний і незворотній. Визнаючи право України на самовизначення, Польща пов’язувала свою долю з її незалежним існуванням.
Для поляків почалася чергова війна не з Росією, не з більшовиками, а з Москвою – державою, яка з середини XVI століття почала незаконно претендувати на звання «покровителя» і зверхника усіх «руських земель». Зрештою, майже одразу російський комунізм чи більшовизм виявився не «інтернаціоналізмом» чи «космополітизмом», а нічим іншим, як черговою версією російського імперіалізму. Тож невипадково у тексті гімну Союзу Радянських Соціалістичних Республік були слова про керівну роль Великої Русі, тобто Росії, яка вважала себе об’єднуючою для усіх та з покон віків визначала подальшу долю усіх неросійських народів цієї держави.
Однак перед тим, як відбувся спільний похід польсько–українських військ після відвоювання Києва в 1920 році, у листопаді 1917 року більшовики шляхом державного перевороту повалили Російську демократичну республіку. Пуристи, Володимир Ленін і Лев Троцький зійшлися тоді в одному – щоб зміцнити свою владу в Росії, вони повинні занурити всю Західну Європу в хаос громадянської війни. Міжнародна обстановка, здавалося, сприяла їхнім планам. Кінець Першої світової війни дестабілізувала Європу. Економіки усіх країни практично зазнали краху. Панувало величезне безробіття, а отже, бідність та голод. Найбільше розчарування відчувалось у переможеній Німеччині. Важливо пам’ятати, що в комуністичній доктрині саме ця високоіндустріалізована держава з великим робітничим класом мала стати основою подальшої всесвітньої революції. У квітні 1919 року комуністи навіть прийшли до влади в Баварії, хоча і протягом місяця, під час громадянської війни, були переможені збройними силами. Однак Ленін був переконаний, що як тільки Червона Армія досягне Німеччини, ніщо не зупинить зміни в цій країні. Він також знав, що на цьому шляху йому доведеться мати справу ще з однією проблемою – країнами, що утворилися в колишній Речі Посполитій, і передусім Польщею, яка відділяла більшовицьку Росію від Німеччини. Цю проблему більшовики надумали вирішити жорстоко.
На теренах колишньої Речі Посполитої у ХVІІІ–ХІХ ст., незважаючи на російську окупацію та русифікацію, відокремились сучасні нації цієї частини Європи, зокрема українська інтелектуальна еліта. Створення спільної держави, багатонаціональної Республіки Польща, вже було неможливим – існувала взаємна недовіра, різні мови і релігії. Натомість народи цих земель об’єднав спільний ворог – Росія. Людей починаючи від Латвії, через білоруські села та шляхетські застінки, аж до руїн могутньої степової фортеці Кодак XVII століття, що лежить на правобережній України, і навіть на Задніпрянщині, не хотіли жити ні під російським пануванням, ні за комуністичною ідеологією. Принаймні переважна більшість із них.
Незважаючи на серйозні розбіжності у питанні меж спільного польсько–українського кордону, у квітні 1920 року лідери України та Польщі Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський уклали міждержавну угоду, за якою Польща де–факто визнавалася законною спадкоємицею Першої Речі Посполитої. У цьому контексті в угоді з’явилось посилання про 1772 р. Польща урочисто поступилася своїми правами на ті землі, які як держава мала перед поділом, та на ті, які на той час визнавали обидві сторони угоди як територію незалежної Української Народної Республіки. Частина громадської думки, як з українського, так і з польського боку, була обурена. Одні не могли змиритися з втратою Львова чи Тернополя, інші – легендарного Кам’янця Подільського чи Житомирщини, густо населеної етнічними поляками. Представники колишнього уряду ЗУНР категорично забойкотували угоду. Проте у цілому було визнано, що певного компромісу було досягнуто.
Союзні армії розпочали військову кампанію з метою відбити Київ з рук більшовиків. З огляду на польсько–радянську війну, яка тривала з січня 1919 року, в якій Червона армія була агресором, можна в принципі сказати, що почався контрнаступ.
Цього разу метою було не лише витіснити росіян, а й повернути українцям свою країну. Це якраз і вписувалося у ширшу концепцію створення буфера між Польщею та Росією (більшовицькою чи іншою) у формі низки незалежних держав, яку популяризував Пілсудський та його прихильники. Це мало захистити від імперських планів Москви. Цей проєкт отримав назву федеральної концепції, оскільки незалежні держави, створені на території колишньої Речі Посполитої, мали створити своєрідний міждержавний союз. Створення незалежної України з якомога ширшими кордонами на сході, мала вирішальне значення для реалізації цієї ідеї. В подібному напрямку думали і про землі колишнього Великого князівства Литовського, де мала утворитися незалежна Білорусь. Тут певні надії покладалися на постать неоднозначного, але безперечно непересічного отамана Станіслава Булака–Балаховича.
Повертаючись до травня 1920 р., дні польсько–українського братерства по зброї, коли кияни святкували марш солдатів містом, тривали недовго. Більшовики, зрештою розгромивши більшість російських білих армій, повернули Червону Армію на захід. Цього разу вони голосно й рішуче оголосили всьому світові, що їхньою метою є не лише створення власної комуністичної держави, а створення всесвітньої революції, яка змете старий порядок. Вони принесуть свої ідеї на багнетах, а суспільні класи, які вони вважали ворожими для їхніх ідей, будуть фізично екстерміновані.
Битва за Київ, яку поляки з українцями програли, відкрила більшовикам шлях до Варшави, яка мала стати останнім оплотом на шляху росіян на Захід. Упорядкований відступ військ тривав майже два місяці. У Польщі кипіло. Уздовж і поперек, незважаючи на соціальні поділи, готувалися дати відсіч росіянам. Була загальна свідомість, чи бути чи не бути Польщі та полякам. І нарешті 15 серпня 1920 року під Варшавою відбулося останнє зіткнення майже 150–тисячної польської армії з такою ж чисельною Червоною армією під командуванням Михайла Тухачевського. Після блискучої контратаки поляків, основні сили більшовиків були частково розгромлені й відкинуті на схід від лінії Вісли. У цій ситуації частина польської армії могла рушити на південний напрямок, де майже 30–тисячна 1–ша Кінна армія Семена Будьонного становила серйозну загрозу для подальшої долі війни. Сила її наступу на Варшаву в ключові дні серпня була щасливо зупинена під «польськими Фермопілами», тобто в битві під Задвір’ям і в битві під Замостям, героїчну оборону якого прославила українська 6–та січова стрілецька дивізія, якою командував полковник Марек Безручка. Наприкінці серпня, коли основні польські сили дійшли до Замостя, у битві при Комарові червона кавалерія Будьонного була практично знищена.
Війна тривала два довгих кривавих місяці. Але вирішальним зіткненням, яке переважило долю польсько–більшовицької війни 1920 року,став попередній бій на підступах до Варшави та розгром військ Тухачевського. Варшавська битва, під такою назвою в польській історіографії висвітлюються події середини серпня 1920 року, була однією з найбільших і найважливіших битв в історії Польщі. В пам’ять про неї 15 серпня оголошено святом Збройних сил Республіки Польща. Британський політик і дипломат Едгар Д’Абернон оцінив Варшавську битву як одну з вісімнадцяти знакових битв для подальшої історії світу. Безперечно, поляки захищали свою незалежність і Західну Європу від більшовизму. Україну не врятували… Росіяни ще 70 років використовували її ресурси для побудови глобальної імперії. Втративши Україну в 1991 році, Росія потрапила в ранг другорядних країн, що і вирішила змінити…
